Домайданную елітку час викидати на смітник.

Раніше суспільство рівнялось на еліту, молодь брала приклад з письменників, акторів, співаків, спортсменів, журналістів.
Після Революції Гідності громадська думка залишила совєцьку елітку далеко позаду.
Склалась ситуація, коли лише маленький відсоток співаків, атлетів чи медійників відповідають вимогам свідомих українців. Елітка ментально залишилась за парєбріком.
Здається, к кінцю російсько-української війни, яка триває й досі, весь той бомондний мотлох залишиться в дупі домайданної УРСР-2.
Суспільство потребує зовсім інших, нових за світоглядом письменників, артистів, шоуменів, спортсменів, художників, кутюр’є тощо.

Герой-одинак, як контрверсія зелебобіків

Вдруге передивився фільм "Герой мого часу" і мене осінило! Це ж стрічка про пресловуті 73%!
"Маленька людина", провінціал Жорик шукає сенс існування, але його високі цілі натикаються на непробивні стіни байдужості.
У битві із несправедливістю герой щоразу заходить в глухий кут. Суспільству навколо - какая_разніца.
Він не боїться відрізнятись від інших.
Борючись із сміттям в під’їзді молода людина бачить пофігізм сусідів, начальника ЖЕКу, поліції. Всіх цікавить лише власний шлунок.
Розвозячи воду по офісах він ще сподівається, що людство потребує на нього.
Лейтмотивом боротьби одинака із зрівнялівкою стає уривок із совєцького д/фільму: діти кажуть на чорне біле тільки тому, що перед цим білим назвала чорне перша опитана дівчинка.
"Быть таким как все, подражание - это становление личности, процесс норм и правил общества", - підсумовує діагноз какая_разніца суспільству "73%" голос совєцького диктора.

Раджу передивитись український повнометражний фільм "Герой мого часу" Тоні Ноябрьової. Все оточення героя - совєцькі зелебобіки  

https://www.youtube.com/watch?v=27rSSViMugM